Далекарлійські руни

Руни, що пережили власну епоху

Християнство та державний апарат принесли до Скандинавії латинську абетку, і до кінця Середньовіччя рунічне письмо було витіснене з усіх сфер суспільного життя. За одним-єдиним винятком.

У Даларні — зокрема в окрузі Овансільян, парафіях Ельвдален, Мура, Вомгус, Орса, Соллерен і Веньян — руни просто продовжували жити. Вони пройшли крізь Реформацію, Тридцятилітню війну, Просвітництво та промислову революцію, вийшовши з ужитку лише на межі XX століття. Остання людина, яка засвоїла це письмо традиційним шляхом як рідне, померла в 1980 році.

Ці знаки називають далекарлійськими рунами, або dalrunor, чи ельвдальськими рунами. Саме вони забезпечили Даларні славу останнього осередку германського письма. Проте чотири століття не були простою консервацією: система безперервно змінювалася, і її трансформація становить окремий інтерес.

Консервативне письмо для консервативної мови

Руни вціліли тут тому, що цей край загалом зберіг свій уклад. Овансільян залишався аграрним, здебільшого самодостатнім, важкодоступним географічно та свідомо відданим власним звичаям: та сама згуртованість, яка зберегла народний стрій, уберегла й рунічні знаки.

Вона також зберегла мову. Ельвдальська (övdalsk), якою сьогодні говорять від трьох до п'яти тисяч людей навколо Ельвдалена, є найбільш архаїчним різновидом північногерманських мов. Вона утримує давню складову структуру, розгалужену систему відмінювання, дзвінкий міжзубний звук th (як в англійському father) та звук w, утрачений літературною шведською. Найвиразніша її риса — носові голосні, зафіксовані ще в давньоісландській мові XIII століття і зниклі в решті Скандинавії; сучасний ельвдальський правопис позначає їх огонеком: ą, ę, į, ų.

Поряд із цим консерватизмом відбувався й власний мовний розвиток. Довгі голосні розпалися на нові дифтонги, тому там, де шведська має is та ute, ельвдальська вживає ais та aute, а замість шведського solen («сонце») звучить sola.

Руни фіксували саме живе мовлення. Різьбяр, пишучи дієприкметник минулого часу як kart, записував те, що люди навколо справді говорили — gart, giärt, — а не те, що приписувала друкована Біблія. У цьому й полягала перевага письма, за яким не наглядали офіційні інституції.

Стіна, що засвідчила кінець футарка

У 2014 році всередині старовинного дерев'яного будинку в Ельвдалені дослідники виявили абетковий ряд, вирізаний на колоді стіни. Дендрохронологічний аналіз датував саму споруду 1285 роком, проте напис за стилістичними ознаками належить до кінця XVI століття: будинок був давнім, а напис — значно пізнішим.

Вирішальне значення мав порядок літер. Традиційні рунічні ряди починаються послідовністю f, u, þ, a, r, k — саме цей порядок дав назву слову футарк. Напис на стіні йшов за латиницею: a, b, c, d.

Хтось переставив руни за латинським алфавітним порядком. Такий крок має сенс лише тоді, коли руни перестають сприймати як самостійну систему письма і починають бачити в них лише замінники літер уже відомої абетки. Далекарлійські руни перетворилися на посимвольне відображення латиниці.

Свідченням цього стало заповнення прогалин. У латинській мові є літери C, Q та X; класичним рунам вони були непотрібні, оскільки жодна рунічна традиція не знала таких знаків. Різьбярі просто вигадали їх: створили нові руни для латинських літер, які не мали жодних рунічних прототипів. Відтоді ця писемність підпорядковувалася не давньоскандинавській фонології, а латинській абетці.

Запис Буреуса, 1599 рік

Першим, хто офіційно зафіксував це письмо, був Юганнес Буреус (1568–1652), перший державний антиквар Швеції (riksantikvarie), королівський бібліотекар і одна з найнеординарніших постатей в історії рунології. Він поєднував роботу серйозного польового дослідника рунічних каменів із містицизмом розенкрейцерів, вірив, що Скандинавія зберегла залишки божественної першомови, і створив власну езотеричну 15-знакову систему під назвою Adalrunor.

У 1599 році після мандрівок країною та копіювання написів він видав гравюру під назвою Runakänslanäs läräspan. Під заголовком Nostri secli Dalecarl(is) («Далекарлійці нашого століття») він навів двадцять чотири руни з їхніми назвами в алфавітному порядку.

Ці назви наочно показують стан писемності. Частина з них була успадкована з давнини: is, ar, ur, sol, tir, lagh, birkä, madhär, hagal. Інші ж були новотворами. Руни qua та äcs з'явилися виключно тому, що в латиниці є Q та X. Назва knäsol («зігнуте сонце») була вигадана для літери C за аналогією до ісландської knésól, яку вживали для Z.

Праці Буреуса безцінні, хоча й вимагають критичного ставлення. Дещо з наведеного ним було авторською систематизацією: знаки з календарів-палиць, як-от bälgturs, він пристосував для латинських літер, хоча селяни Даларни насправді так не писали. У 1611 році він опублікував Svenska ABC boken medh runor — перший в історії друкований шведський буквар, сподіваючись навчити країну писати рунами замість латиниці. Цей задум не мав успіху, проте залишив інший слід: під час Тридцятилітньої війни шведські офіцери використовували його руни для шифрування депеш. Це був перший із двох випадків, коли далекарлійське письмо перетворилося на тайнопис.

Дерево замість дорогого паперу

Далекарлійських рунічних каменів не існує. Папір і пергамент коштували дорого, а саме письмо не мало офіційного статусу, тому писали на тому, що давав ліс. До наших днів дійшло понад триста п'ятдесят написів, і більш ніж дев'ять із десяти походять з однієї лише парафії Ельвдален.

Їх знаходять на дерев'яних мисках, весільних скриньках, скринях, кухонних дошках, мірних палицях, меблях та колодах зрубів. Вони фіксують право власності, імена, дати та короткі повідомлення. Латинська абетка в тогочасному суспільстві належала духовенству, коронним намісникам і державі; руни ж належали простому люду (allmoge) і служили повсякденним потребам.

Найдавніший надійно датований зразок — дерев'яна чаша із села Осен, напис на якій засвідчує, що майстер Андерс виготовив її у 1596 році. Відомі також комора в Орсблекку 1635 року з іменами двох її будівничих, ще одна чаша з Осена 1692 року, присвячена голодному року, та скриня з Киттана 1720 року.

Календарі-примстави та сільські оповіщення

Найскладнішими пам'ятками є примстави (rimstavar) — рунічні дерев'яні календарі. Це палиці з вирізаними недільними літерами та золотими числами, необхідними для обчислення церковного року та рухомих свят: практичний альманах у суспільстві, де друкованих календарів не продавали.

Близько двадцяти примставів містять і записи про сільські справи. Напис на календарі XVIII століття з Осена застерігає прямо: plikt fölieir den som int går («хто не прийде, сплатить штраф»). Інший, знайдений в Ельвдалені й датований 1818 роком, сповіщає про збори громади сьогодні ввечері на звичному місці.

По суті, це дошка оголошень: різьбяр розраховував, що в 1818 році односельці вільно прочитають рунічний текст.

Gätrunor: руни пастушок

У Даларні побутувала система відгінного скотарства fäbod: на літо худобу переганяли на віддалені лісові й гірські пасовища, де пастухи жили місяцями. Цю роботу здебільшого виконували жінки — наодинці чи невеликими гуртами, далеко від рідного села.

Вони залишали повідомлення одна одній. На стовбурах сосен, валунах і стінах пастуших хатин вони вирізали короткі написи — gätrunor (пастуші руни): ініціали, рік і слово gät («пасла»). Так позначали, хто і коли випасав тут худобу.

Останній автентичний далекарлійський напис неперервної традиції належить саме до цієї категорії. Його вирізано на стіні пастушої хатини поблизу річки Ґривелон в Ельвдалені. На той час письмо майже розчинилося: серед латинських літер залишилося лише кілька справжніх рун. Напис свідчить: AAD gät 1900 — Анна Андерсдоттер пасла тут худобу в 1900 році.

Два тисячоліття германської рунічної писемності завершилися повсякденною відміткою жінки про випас корів.

Як згасала рунічна писемність

Ці чотири століття розвитку можна розділити на кілька чітких періодів.

До 1580 року руни все ще зберігають свою первісну природу. Від цього етапу збереглося близько тридцяти написів: форми наближені до середньовічних, а правопис залишається фонематичним, а не літерним.

Приблизно з 1580 по 1650 рік відбувається зсув, зафіксований на стіні в Ельвдалені: прив'язка до латинської абетки, винайдення знаків для C, Q та X, а також перші зміни в самій графіці рун. Руну g починають вирізати не трьома штрихами, а двома, наслідуючи курсивну латинську літеру g.

З 1650 по 1750 рік латинський скоропис проникає в усі елементи. Стовбури рун a та ä нахиляються, уподібнюючись до рукописної a. Рунічну i, звичайну вертикальну риску, витісняє мала латинська i з крапкою. Великі латинські літери Y, L, M та Ö з'являються в рунічних текстах без жодних змін. Одночасно під графічною оболонкою змінювалася й мова: до 1650-х років в ельвдальському діалекті зник звук /h/. Це залишило руну hagal без ужитку, і її перепризначили для позначення звука å — зникнення одного звука змінило функцію цілої літери.

Після 1750 року від давньої системи майже нічого не лишається. Повні імена поступаються місцем ініціалам. Руни зберігаються лише як поодинокі звички всередині частотних діалектних слів, як-от den чи gät, подібно до того, як застарілий правопис утримується в особистих підписах.

Крізь усю цю історію проходить одна показова деталь. Середньовічне скандинавське письмо розрізняло додаткові звуки за допомогою пунктування (крапки на руні): пунктована i давала e, пунктована k давала g, пунктована t давала d. В інших регіонах Швеції ця крапка згодом перетворилася на поперечну риску крізь стовбур, а в західноскандинавській традиції — на маленьке коло. У Даларні вона переросла в бічний відвідний штрих, і далекарлійське письмо — єдине, де пунктована короткогілкова a позначає звук ä. У міру того як цей штрих подовжувався, літера зближувалася за формою з å, і впродовж наступних двох століть різьбярі щоразу заново узгоджували значення цих позначок.

Розгадка Кенсінгтонського рунічного каменя

У 1898 році шведський фермер-емігрант Олоф Еман знайшов на своїй ділянці біля Кенсінгтона в штаті Міннесота кам'яну плиту з грауваки. На ній був вирізаний довгий рунічний напис: вісім мешканців Йоталанду та двадцять два норвежці у розвідувальній мандрівці, десять загиблих супутників, молитва AVM (Ave Virgo Maria, «визволи нас від зла») і дата — 1362 рік.

Рунологи майже одразу відкинули автентичність напису і впродовж століття чітко пояснювали, чому він фальшивий, не маючи змоги визначити, чим він є насправді. Мова виявилася занадто сучасною. А знаки вважалися неможливими: перекреслена l, пунктована v, перекреслена o, літера p без крапок у петельках. Жоден рунічний ряд XIV століття не містив таких форм. Вони взагалі не були відомі науці.

У 2003 році мовознавець Трюґве Шельд, досліджуючи діалектний архів в Умео, натрапив на розгадку. У паперах Едварда Ларссона (1867–1950), учня кравця родом із-під Бурленге в Даларні, збереглися рунічні абетки, записані ним у 1883 та 1885 роках. Список Ларссона містить 27-знакову абетку для сучасної шведської мови, і вона точно відповідає кенсінгтонським знакам: перекреслена L, характерні Ö та Ü, своєрідна G. Там же містяться й пентадичні цифри — лічбові позначки зі скандинавських календарів-палиць, записані в тій самій формі, якою на камені висічено 1362 рік.

Крім того, рукописи Ларссона містять третю абетку, яку він назвав найдавнішим тайнописом світу й письмом скрижалей Закону. Це був масонський шифр «свинячий загін» (pigpen cipher).

Це відкриття окреслило справжній контекст: пізні далекарлійські руни, пентадичні цифри та масонський шифр вільно побутували серед мандрівних ремісників XIX століття — кравців, будівничих, мандрівних учителів — у Даларні, Медельпаді та Гельсінгланді. Невдовзі з'явилися й інші підтвердження. Дерев'яне ярмо з Монсти в Ельвдалені, датоване 1907 роком, містить ті самі знаки. Пам'ятна дошка 1868 року, виготовлена Еріком Стремом, мандрівним учителем чистописання з Медельпада, виконана цим же письмом, а його літографований пропис 1876 року містить увесь цей набір: руни, пентадичні цифри та масонські знаки. Дубова мірна лінійка з Гавере містить усі три системи разом із двадцятьма одним золотим числом; оскільки шведську міру aln скасували в 1889 році, це встановлює верхню межу її датування.

Кенсінгтонський камінь не є ані середньовічним артефактом, ані звичайною підробкою. Це скандинавсько-американська пам'ятка XIX століття, створена справжнім, живим і задокументованим письмом, якого навчалося покоління першовідкривачів, привезеним до Міннесоти у звичайних скринях разом з іншим ремісничим майном.

Чому для цих літер немає окремих сторінок

На це є дві причини, і друга з них — головна.

Перша причина технічна: далекарлійські руни не мають кодових позицій у Unicode. Рунічний блок стандарту містить Старший Футарк, футорк і стандартні середньовічні скандинавські руни, але далекарлійських знаків там немає. Усі опубліковані таблиці, включно з тими, на які спирається цей розділ, показують наближені форми з інших рунічних рядів або знаки зі спеціальних шрифтів. На інших сторінках гліф зіставляється з його реальним кодом Unicode, тоді як тут у це поле не було б чого коректно внести.

Друга причина полягає в тому, що єдиного сталого алфавіту ніколи не існувало. Склад знаків змінювався протягом чотирьохсот років і різнився між селами та майстрами: руна a 1600 року відрізняється від a 1750 року, знак g перемалювали під латиницю, hagal змінила свою роль після зникнення звука, а наприкінці більшість літер просто витіснили латинські форми. Окремі сторінки для літер змусили б обрати один конкретний момент цієї еволюції та видати його за «той самий» далекарлійський алфавіт, створивши оманливу видимість сталої системи.

Сама динаміка змін є предметом розгляду. Її доцільніше викласти цілісно в хронологічному порядку, ніж розпорошувати на двадцять чотири окремі фрагменти.