Безстовбурові руни

Що було відкинуто

Майже кожна рунічна літера побудована однаково: стовбур, тобто вертикальна риска, що слугує основою, та одна або кілька прилеглих до нього гілок. Яка саме літера перед вами, залежить від того, де гілки з'єднуються зі стовбуром, під яким кутом і з якого боку.

Безстовбурові руни відкидають вертикальний стовбур. Гілки залишаються висіти в повітрі, а читач відновлює відсутню вертикаль за положенням знака всередині текстового рядка: на якій висоті він розташований, чи перетинає уявну середню лінію, чи звисає зверху або спирається на основу.

Це працює тому, що стовбур майже не ніс розрізнювальної інформації. Він однаковий у кожній літері. Оскільки змінюються лише гілки, тільки гілки й потрібно різьбити. Щойно око звикає до невидимої сітки, вся система зводиться до набору коротких штрихів різної висоти та нахилу без жодної втрати змісту.

Якщо подумки накласти стовбури назад на безстовбуровий напис, руни a, n, t, l та s постануть у своєму звичному вигляді. Нічого не винаходилося заново: один елемент просто відняли.

Одна назва оманлива, й інша також

Їх часто називають гельсінгськими рунами за назвою шведської провінції Гельсінгланд, де знавці старовини вперше натрапили на них у великій кількості. Рунологія здебільшого відмовилася від цієї назви, оскільки письмо не обмежувалося цим краєм. Написи знайдено в сусідньому Медельпаді, південніше в Седерманланді та Уппланді, а також по той бік кордону в Норвегії, включно з дерев'яними бірками, знайденими на середньовічній пристані Брюгген у Бергені. Це був загальноприйнятий спосіб письма в усьому скандинавському світі, а не місцева примха.

Безстовбурові — усталений термін, хоча й він не зовсім точний. П'ять літер зберігають стовбур. Руна í від самого початку є простою вертикальною рискою, їй нема чого втрачати, і вона зберігає повну висоту. Руни f, þ, k та s зберігають укорочені або змінені стовбури, бо інакше вони злилися б з іншими знаками.

Тому точний опис звучить не руни без стовбурів, а руни, зведені до мінімальної кількості штрихів, яка дозволяє їх розрізняти. Система зупиняє скорочення саме там, де подальше спрощення почало б руйнувати зміст.

Навіщо це різьбяреві

У рунах немає горизонтальних ліній. Це не естетичний вибір, а властивість деревини. Надріз уздовж волокон прагне розколоти заготовку і знищити текст. Вертикальні лінії чисто перетинають волокна впоперек, діагоналі безпечно перетинають їх під кутом, а горизонталей уникають зовсім.

Але безпечний різ є водночас і найбільш трудомістким. Глибокий вертикальний різ крізь щільні волокна вимагає сили й часу, і кожна літера потребує такого різу. Більшість писемності доби вікінгів зовсім не була монументальною: це були підрахунки, записки, знаки власності та побутові розмови на дерев'яних паличках, яких у Брюггені знайдено сотні. Для людини, яка писала так щодня, стовбур був марною тратою зусиль.

Якщо його прибрати, навантаження різко падає. Залишаються короткі, неглибокі й швидкі скісні насічки. Твердження, висловлене невдовзі після розшифрування, що перед нами скоропис чи стенографія, за своєю суттю цілком правильне, принаймні за походженням.

На камені мотив змістився зі швидкості на економію площі. Безстовбуровий напис уміщує приблизно вдвічі більше тексту на тій самій поверхні, що мало вирішальне значення, коли пам'ятка мала містити довгу розповідь.

Безглузді закарлючки проти змій

Після того як Скандинавія перейшла на латинський алфавіт, знання про те, як читати ці знаки, цілковито зникло. До XVII століття, в розпал захоплення шведів власним минулим, безстовбурові камені залишалися нерозв'язаною і доволі незручною загадкою.

Йоганнес Буреус (1568–1652), перший державний антиквар Швеції та засновник шведської рунології, схоже, мав принаймні візуальне уявлення про ці форми, на що натякає титульний аркуш його букваря 1611 року Svenska ABC boken medh runor. Утім, сучасні дослідники не вважають його справжнім дешифрувальником.

У 1624 році було надруковано плакат із зображеннями двох каменів, розісланий Європою з королівською нагородою тому, хто зуміє їх прочитати. П'ятдесят років за нею ніхто не звертався.

Він привернув увагу Атанасія Кірхера, єзуїтського вченого-енциклопедиста, який вважав, що розкрив таємницю єгипетських ієрогліфів. Кірхер оглянув безстовбурові руни, не знайшов у них системи й дійшов висновку, що її немає зовсім: різьблення було безглуздими закарлючками, а камені були встановлені як марновірні обереги проти змій.

Цей висновок і дав поштовх до розгадки. Магнус Цельсій (1621–1679), математик, астроном і уродженець Гельсінгланду, сприйняв це як образу для своєї батьківщини. На початку 1670-х років він вирушив на північ, зробив на місці точні вимірні малюнки каменів, привіз їх до Стокгольма і взявся за них як за шифр.

Він не мав поступу, доки не спробував домалювати вертикальні стовбури. Закарлючки миттєво перетворилися на звичайний Молодший Футарк. До 1674 року він відновив увесь алфавіт, за винятком ʀ, яку сприйняв за розділовий знак. Він оголосив про відкриття в Уппсалі в 1675 році, готував працю до друку й помер до її виходу; його син Улоф Цельсій, ботанік, рунолог і згодом наставник Карла Ліннея, довів видання до кінця.

Шведські вчені одразу заявили, що оскільки давні мешканці Швеції користувалися скорописом, то й стенографія була винайдена у Швеції.

Що насправді ними записували

Можна було б очікувати, що скоропис слугував лише для дрібниць. Насправді він містить одні з найвагоміших текстів у всьому рунічному корпусі, найкраще свідчення того, що ніхто не вважав його меншовартісним письмом.

Камінь із Мальсти в Гельсінгланді більше схожий на документ про право власності, ніж на пам'ятний знак. Гродмунд поставив його і простежив свій рід на сім поколінь: батько Хе-Гюльфір, далі Брісі, Ліні, Унн, Офейг і Торір, перелічуючи родинні маєтки та фіксуючи, як Гюльфі здобув землю. Цілком імовірно, що його права на спадщину було поставлено під сумнів, і він відповів написом на камені. Вибір письма був практичним: звичайними довгогілковими рунами цей текст вимагав би пам'ятника більш ніж удвічі більшого розміру.

Камінь зі Скарпокера в Седерманланді показує протилежне. Він стислий і віршований. Гуннар поховав сина Людбйорна і звелів висікти рядок, що звертається до загибелі світу: Jarð sal rifna ok upphiminn (розколеться земля і небо вгорі), образи Рагнароку, покликані показати безмір його втрати.

Правовий родовід і батьківське горе, довірені письму, яке нібито існувало лише заради економії зусиль.

Різьбярі, які володіли обома стилями

Камінь з Аспа Бру (Sö 137) демонструє обидві системи, виконані однією рукою. Більша частина висічена звичайними довгогілковими рунами; в останньому рядку різьбяр змінює стиль, і все, крім останнього слова, стає безстовбуровим. Чи було це зроблено через брак місця, чи як демонстрація майстерності, це свідчить, що майстер рун вільно переходив від урочистої форми до скоропису і розраховував на читачів, здатних це розібрати.

Камінь Hs 12 біля церкви в Гьогу повністю безстовбуровий і вшановує будівництво мосту. Гудньот поставив камінь і збудував міст у пам'ять про братів, християнський акт суспільної користі, що заохочувався церквою в XI столітті, коли індульгенції надавалися за дороги не менше, ніж за молитви. Старий скоропис залишався в повному вжитку і в християнську добу.

Чому в цьому розділі немає окремих сторінок для кожної літери

Кожна інша писемність у цьому розділі має окрему сторінку для кожної зі своїх літер. Ця не має, і причина зовсім не в неуважності.

Безстовбурова f і звичайний знак ᚠ Молодшого Футарка є однією і тією ж літерою. Одне ім'я, один звук, те саме місце в ряду та спільна історія. Єдина відмінність полягає в тому, як саме було зроблено насічку. Стандарт Unicode дотримується саме цієї оцінки: під час кодування рунічного блоку безстовбуровим формам не надали окремих кодових позицій, а визнали їх графічними варіантами знаків Молодшого Футарка. Тому пошук за словом faþur знаходить його незалежно від того, чи має камінь стовбури. Типографи використовують спеціальні шрифти, як-от BabelStone Runic Staveless, що будують безстовбурові знаки на основі стандартних кодів.

Отже, шістнадцять літер уже мають свої сторінки: це шістнадцять знаків Молодшого Футарка. Усе, що там сказано про Фе, Ур, Турс та решту, стосується й цієї теми без змін. Повторювати їх у безстовбуровому вигляді означало б створити шістнадцять сторінок-дублікатів.

Тут має бути викладено лише те, що є справді самобутнім: відкидання стовбурів, практичні причини цього кроку та століття, протягом якого письмо залишалося нерозгаданим.